Минають дні, ідуть роки, життя листки перегортає, а біль Афгану в душах, обпалених війною, чомусь не замовкає. Афганістан… Він увійшов якщо не в кожне серце, то в кожне місто, далеке село. І хоча відлунала мідь військових оркестрів, відшуміла на південному кордоні радість зустрічі воїнів-інтернаціоналістів, які поверталися додому, його Вічний вогонь пломеніє для нас і сьогодні. І палатиме завжди… Відблиск цього вогню на обличчях тих, хто обпалений жорстокою війною, сьогодні живе мирним життям, він – в їхніх справах. Його відблиск – в нашій пам'яті про земляків, які, пішовши воювати хлопчаками, не повернулися більше ніколи… 15 лютого ми відзначаємо День вшанування учасників бойових дій на території інших держав і скорботний День пам'яті воїнів-афганців. Саме 15 лютого 1989 року офіційно останній радянський солдат залишив пекельну землю Афганістану, де протягом 10 років палахкотіла справжня війна. Неоголошена, безглузда, страшна. Про це, як ніхто інший, знає Богдан БІДЮК, наш земляк з Буська, чию юність обпалила ця війна. Своїми спогадами він ділиться з читачами "Волі народу".
З сільської тиші – у горнило бойових ДІЙ
Народився і зростав Богдан на хуторі Заставні поблизу Йосипівки, де навчався в початковій школі. Як і всім сільським хлопчакам, доводилось багато працювати — чималенька господарка, поля, сіножать, ще й новий будинок батьки взялись будувати. Та часу вистачало на все. Навчаючись в Олеській СШ, освоїв фах водія, опісля була робота на місцевому заводі мінеральних вод. Саме звідти у 1982 році Богдана призвали в армію.
Солдатську службу розпочав у прибалтійському місті Іунава, в "учебці" повітряно-десантних військ. Потім – у Володимирі-Волинському і Чірчіку поблизу Ташкента. В останньому місці вже дізнався, що готують їх в Афганістан. Тому разом з товаришами намагався освоїти якомога більше військових знань, особливо на практиці. Вночі – на стрільбищах, вдень
рукопашний бій, марші, пісні в строю і стрибки з парашутом. "Правда, стрибків у мене лише шість, – розповідає Богдан, – на афганській війні цей досвід не знадобився. Після того, як "духи" розстріляли десантників, парашутистів не задіювали, використовували "вертушки.
Жовтень 1982 назавжди закарбувався в пам’яті. Нестерпні дні на пересильному пункті в Кабулі Богданові забути не вдається, як і загалом усе пекло війни, яке до сьогодні сниться. Пригадує перші дні на афганській війні. Колючий дріт, вежі з кулеметами, дошкульний голод і майже тиждень в невідомості – таким запам’ятався кабульський пересильний пункт. "Поки інших хлопців відправляли в Кандагар і Баграму, ми чекали. Не маєш за що купити їжу – сиди голодний. Довелось обмінювати батьківський подарунок – годинник – на буханку хліба й рибну консерву. Чекали чотири доби – пригадує співбесідник, – нарешті надійшла наша черга,так потрапили в Джалалабад".
А там довелось Богданові та його бойовим побратимам жити в наметах: замість лампочки була "керосинка", від холоду рятувались "буржуйкою". Навіть сніг випав – один раз за всю зиму. Потерпали не лише від зміни клімату. їсти також дуже хотіли. Харчувались переважно сухими пайками (консерви кільки, минтая, сухарі, хліб), гаряче споживали хіба тоді, коли приходила військова колона.
Таким був нелегкий побут, а служба – ще важча. На цілий тиждень йшли або виїжджали на БТРах у гори, супроводжували колони, сиділи на секретах (на гірських перевалах), проводили зачистку "духів" у кишлаках. "Тоді я, як і інші радянські солдати, вірив, що захищаємо мирне населення від бандитів. Сьогодні ж розумію – вони були партизанами, які воювали за ідею", – зізнається чоловік.
Голод, холод і хвороби
Правда, воювати доводилось не лише з душманами, але й з найманцями. Одного разу хлопці навіть взяли в полон французів, одурманених наркотиками – чого-чого, а подібного "добра" там було вдосталь. За цей "подвиг" навіть отримали ордени і з почестями повернулись додому. Але були й ті, кого привезли в домовинах. Як от взводного Сергія Сорокіна, якому куля влучила в горло під час останньої операції – перед самим «дембелем». Було багато тих, хто після поранення не повертався, невідомо, як склалася їхня доля.
Загалом на афганській землі наші солдати потерпали від голоду, спраги, а за сигарету готові були віддати будь-що. Та найгірше, що звідусіль чатувала на них смерть. І не тільки від ворожої кулі, але й від тропічних хворіб: тифу, жовтяниці, малярії, дизентерії та інших. Чи то вода кишіла хвороботворними бактеріями, чи щось у неї підсипали, але хлопці хворіли десятками.
Що й казати, не любили радянських воїнів-визволителів місцеві мешканці. Добре, що рідко з ними доводилось зустрічатися, адже їхня розвідка спрацьовувала чітко і оперативно: як тільки солдати заходили в село (кишлак), там було порожньо. Люди ховались у горах, залишаючи будинки й худобу напризволяще. Тому траплялись випадки, коли хлопці не стримувались – то барана застрелять, то курку – аби втамувати голод, який постійно їх переслідував.
З місцевими майже не спілкувались, бо ті військових уникали, а солдатам Афганської армії не довіряли: були переконані, що ті в будь-яку мить готові до терактів. Тому під час спільних операцій зброю завжди тримали напоготові.
У той час Богдан Бідюк служив у 66 бригаді, в десантному батальйоні. Були ще танкісти, мінери, артилеристи і "особісти" (особливий відділ) та ін. На озброєнні спочатку мав автомат, потім став помічником кулеметника (другим номером), опісля – заступником командира бойової машини БМП-2.
Хтозна, як би склалася доля, і чи повернувся б додому живий і неушкоджений, якби не черевний тиф. Хлопець тоді ледь одужав в кабульському госпіталі. Потім – 30 днів на реабілітацію, тож отримав можливість поїхати додому у відпустку. А закінчив службу в м.Кушка (Таджикистан). Та до сьогодні, бачить уві сні річку Кабул і пальми, бачить бойових побратимів і те, що його знову забирають в армію.
Афганський відбиток
Богданові пощастило, що повернувся додому живим, та Афганістан усе ж залишив свій відбиток на його подальшому житті. Хлопець навчався у Рівненському інституті водного господарства, одружився на землячці з Йосипівки. Народились сини Андрій і Тарас, яких треба було ставити на ноги. А тут здоров'я похитнулось – тиф дався взнаки. Довелося оформляти інвалідну пенсію. Добре, що хоч за Радянського Союзу квартиру дали, як воїну-афганцю. Та й лікування тоді було безкоштовним і якісним.
У свій час Богдан навіть оздоровлювався в санаторії, де відпочивав Горбачов. "Це тепер, – каже чоловік, – за часів незалежної України нам пропонують пільговий відпочинок у найгірших санаторіях, а пенсії інвалідам війни держава призначає смішні. Лише півроку тому її підняли з 1,600 грн до 2,500грн. Прожити якось можна, але лікуватись, та ще й вчити двох студентів – аж ніяк".
Біда не спить
Ще й біди посипались одна за одною. Дружина Оля, їдучи в маршрутці, потрапила в аварію, а через півтора року після операції померла. їй було 39. А згодом Богдана чекало інше важке випробовування у 24 роки захворів старший син. Операція у столичній клініці коштувала більше 100 тисяч гривень. І тут на допомогу воїну-афганцю прийшли земляки. Кошти здавали у школах, церквах, установах, організаціях та окремі люди. Допомагала у цьому і "Воля народу". Потрібну суму вдалося зібрати, хлопця прооперували і сьогодні він вже працює. А його батько, користуючись нагодою, ще раз дякує усім, хто подав руку допомоги в біді.
Сьогодні Богданові Бідюку 52. Попри усі труднощі і пекло Афганістану він не втрачає оптимізму: Каже, що має багато планів на майбутнє, насамперед це стосується синів. Мріє, аби хлопцям по- щастило в житті. І щоб вони не знали слово "війна".
Ірина ГАЄВСЬКА
