Вони мені рідня. А писати про рідних легко. І все-таки боюсь: а чи буду об'єктивною? Хоч намагатимусь сказати не тільки щире, а, передовсім, правдиве слово про сім'ю Дідухів з Андріївки.
… Не так часто веде мене в минулому сходжена-переходжена стежина на те подвір'я, де в дитинстві витоптувала дикий рум'янок, смакувала грушками-спасівками, засинала під розлогими ясенами, а будив мене різновіковий букет дитячих голосів, бо було нас у батьків аж п'ятеро. Тут ми виростали, тут наше родове коріння, з якого черпали життєву мудрість, духовну красу, звідти вирушали у світ науки, щоб здобути професію за покликанням душі і серця. Останнім з-під маминого крила вилітав (батька вже не було: він пішов із життя у 45 років), як ми жартома підспівували, "наймолодший, найдорожчий" – син Ігор…
Після закінчення Дрогобицького педінституту Ігор Дідух отримав направлення на роботу перекладачем в одну з африканських країн – Гвінею. Проте опинився перекладачем на Рівненській АЕС… Згодом учителював. Тут, на славній поліській землі, "де льон цвіте синьо-синьо", зустрів голубооку дружину, учительку російської мови та літератури – Ольгу Василівну з роду Полковських.
… Здавалося, що для щасливого життя є все: робота, згодом – посада директора школи, четверо синів… Та не знала родина Дідухів, як і не відало все людство, що у розквітлий квітневий день Звізда-Полин висіє над нашим краєм зерна отруйного зілля, а його плоди споживуть люди.
У 1990 Ігор Володимирович разом із сім'єю переїжджає у рідне село Андріївку. Рік працює вихователем у Буській школі-інтернаті, а відтак – директором Скнилівської школи на Золочівщині. Дружина – учитель світової літератури в Андріївській середній школі. Троє синів – Сергійко, Володя і Сашко – школярі, а трирічний Вітя росте-підростає, подаючи надії на майбутнього математика…
На новому поселенні, як кажуть, – Божа благодать: час помаленьку гоїв раніше заподіяне "атомним Вієм". Правда, важкувато було матеріально. Бо так буває, як заспокоював перший Президент незалежної України Леонід Кравчук: коли господар будує – сім'я бідує. А це ж був якраз період становлення незалежної України. А тому досить слушними були слова бабусі Гані: "Не гнівимо Бога! Є хліб і вода – нема голода…». Варто потерпіти, тому давали собі раду, як могли: дорослі поєднували основну роботу з працею на присадибній ділянці. Не байдикували і хлопці: пізнавали життя у фізичній праці. А у вільний час – у руках словники: треба було щоденно вивчити декілька слів чи висловів по-французьки. Це у майбутньому віддячилось сторицею: старші – Сергій і Володимир – здобули освіту у Дрогобичі за спеціальністю – учителі французької й англійської мов. А Сашко, хоч радував знаннями французької мови на шкільних та районних олімпіадах, вже з 14 років навчався у спортивній школі міста Києва. А невдовзі, ще в молодшому віці, туди поїхав і Вітя.
Що ж привело хлопців у столичну спортивну школу? Адже батьки, старші брати – філологи… А якщо згадати родичів сім'ї Дідухів, то куди не кинь оком – учитель іноземних мов.
… У пам'яті виринає задумливо схилена над шаховою дошкою голова Ігоря Дідуха. І у цьому високоінтелектуальному спорті він досяг вершин. Але не тільки в шахматах. У той час його рука потягнулась до тенісної ракетки. Ось чому у власному домі до послуг дітей – міні-спортзал, а в ньому тенісний стіл і, звичайно, тренер – не позичений, а власний.
.. . Невблаганно минав час… На шлях самостійного життя вийшли старші Ігоревичі – Сергій та Володимир. Як учителі поспішали на уроки французької мови, навчали. І, маючи досвід своїх шкільних літ, повчали: навчання – не тільки те, чого тебе навчають, а це й те, чого ти навчишся сам. Там й самі не вважали досягнуте остаточним, бо здобута професія – це добре, але замало для здійснення повноцінного життєвого плану. А тому Сергій використовує знання англійської мови у такій благородній справі як складання шахових композицій. За що став віце-чемпіоном світу.
Володимир, відчувши генетичний зв'язок з родом Полковських, де серед чоловічої статі у великій пошані інженерно-технічна справа, почав слухати "серце мотора"…
Настав час сказати слово і про молодших Ігоревичів – Олександра і Віктора, які вже здобули освіту в університеті фізичної культури та у Львівській політехніці.
Першим на шлях нових життєвих, зокрема спортивних, випробувань ступив Олександр Дідух: спочатку турніри з настільного тенісу на рингах України, а згодом – у Чехії, Німеччині, Іспанї… Під час Універсіади в Бєлграді став бронзовим призером, Всесвітня літня олімпіада 2012 у Лондоні… Олександр Дідух – член команди збірної України… Не минуло багато часу, як вправним володінням тенісної ракетки здивував і Віктор Дідух – нині член збірної України, тренер-викладач школи вищої спортивної майстерності у Львові.
Безперечно, це велика радість для батьків, коли виростають такі сини. І шкода, що нині поруч з ними немає їхньої мами. А сини, тамуючи біль утрати, розуміють: жити треба, сильними бути треба, щоб зустрічатися із світом щодня. А світ то матеріальний, і щоб прожити в ньому по-людськи, потрібно насамперед іти дорогою, подарованою Богом, батьками, наставниками…
Стефанія ДІДУХ,
учитель-пенсіонер
