Ниньки учень першої кляси Василько з вулиці тих Коминярів йде до школи вже разом з гиньшими хлопцями. Прецінь, він вже великий. Ше вчора зраня водила го за руку до школи мама, а потім забирала звітам. Але Васькові таки вдалосі її переконати, жеби пустила самого з хлопцями. Тільки по тім, як та смаркачка Маруська з їго кляси вже три чи штири рази позволила си насьміхатисі з него, шо водят го за ручку, як маленького.
Хоч хлопці, з якими Василько маширує, йдут скоро, він стараєсі від них не відставати. Навпружки, там де взимку з високого горба санкують сі дітиска (Василько видів то навіть в газеті на знимці, де впізнав на ній себе), тепер не підеш, бо після дощів там дуже слизько. Тому всі йдут аж туди, де стоїт гойдалка і каруселя. Там хоч і є болото, ходити кепско, але хоч трохи рівно. Іде Василько і пригадує, як розказувала му мама, жи десь в тому місці колись була така фабрика, жи на ній робили добрий папір і гейби розповідала мамі їго бабця Параня, жи пани начальники на згадку про ту фабрику обіцяли поставити туткай якийсь пам'ятний знак, про шо було написано в газеті. Тая пам'ятка, думає си Василько, постане може після того, як він закінчит школу, оженисі, буде водити своїх діточок в садок і до школи і буде також розказувати їм, жи десь тут була папірня і обіцяли 150 років тому поставити якийсь знак. Хтось казав, жи зроблят го зі золота, яке буцімто мают здибати десь під палацом Бадені. Інакше, міркує си він, чого би то так довго на ту пам'ятку чекати.
Замріявсі Василько і, послизнувшись, гепнувсі в баюру (від мрій враз повернувся до реалій). Добре, шо хоч хлопці йшли поруч, то витягли го з тої баюри (бо сам міг би і не вилізти – торба на плечах заважала). Шо було далі – розшифровувати, не тре…
А винен у всьому… отой пам'ятний знак! Бо якби його спорудили, як обіцяли, 20 з гаком років тому, то повз него, звичайно, була б хоч вузенька стежка з твердим покриттям, і люди не місили б болото і не падали б подібно до Василька.
І ше Василько (і не тільки він) дуже боїться переходити через місток на Бузі. На хіднику із гладенької бляхи, коли вона мокра, а тим більше, коли на ній ше й лід, можна легко послизнутисі не тільки малому, і попід зрадливі перила шубовснути вже не в баюру, а з 5-метрової висоти в ріку. Та ше в додаток вбитисі в то ті палі, жи стирчат з води. Ті дядьки, жи робили той місток, чомусь "забули" внизу тих перил приварити ше пару кавалків арматури (видно "зекономили" – для себе). То ж Василька змушена водити мама, як і багато батьків своїх дітей, хоч би через той місток.
Василько має ше їдну гризоту. Він не може второпати, чому до клубу хідник зробили аж з обидвох боків дороги, а дальше по тій вулиці Грушевського – ні з їдного. Тому доводисі ходити по дорозі. Особливо зраня йти страшно – машина жене за машиною (часом і на великій скорості) і встигай тільки оглядатисі і відскакувати вбік. А взимі, як не розчистят дороги, то з колії – по пояс в сніг. Шкода, міркує си Василько, жи начальники і їх діти не ходят туткай пішками, то їм всьо їдно.
То, може, теперішня міська влада, як прочитає про Василькові проблеми, переймесі ними і сама зробит якісь висновки і їй не буде всьо їдно, як її попередникам. Василько дуже надієсі. То ж пожалійте їго, бо ж він таки файний хлопчина.
Дідо Славко з тої ж таки вулиці Коминярів
