Головна Життя Останнє танго

Останнє танго

811

(Продовження. Початок у №33)

А як боялася вечорів, ночей, свят! Тимко, як колись вона його називала, віддавався «зеленому змієві» по повній програмі. Був страшний у своїй п'яній люті і як не допив, і як перепив. Старалася вкласти його спати, тремтячи, щоб син не побачив батька у такому стані. А якщо стане на його бік і почне картати або ж грюкне дверима й побіжить геть? Або ж на знак протесту зв'яжеться з сумнівною компанією?! Що тоді? Господи, допоможи мені витримати!

Такі жахливі, непередбачувані ситуації почастішали, стали відомі батькам Тимофія і її матері. Ні просьби, ні грізьба не давали жодного результату. Про лікування й розлучення не могло бути й мови. У відповідь – тільки погрози, жорстокість на межі насилля. Потім почалися проблеми з роботою. Бізнес не клеївся, перспектива влаштуватися на державній – нульова. Отак і жили, вірніше, співіснували. «Звір, справжній дикий звір без душі», – не раз шепотіла пополотнілими губами, потихеньку сповзаючи з подружнього ложа, на якому вже давно почувала себе бранкою. І не могла розірвати тих пут позбутися тваринного страху. Схудла, змарніла. Подруги співчували, здогадуючись про її невеселе життя, і поради були недоречні. Після чергового вияснення стосунків опинилася в парку й дала волю сльозам.

… В одну мить, сидячи поруч із співчутливим мужчиною, її душа заспокоювалася й летіла назустріч в обійми чогось незвіданого й приємного, її супутник також зосереджено мовчав, крадькома поглядаючи на її привабливий профіль, хвилю шовкового волосся, маленькі руки, стулені в кулачки. «Дівча, дівчатко, яке так потребує захисту», – думалося Денису, – яке складне життя, як доля уміє його заплутати!»

Ця несподівана зустріч розбудила і в його душі незвичні, забуті почуття, бо і в нього настала несприятлива смуга, а натхнення не було звідки черпати. Уже й донька майже на виданні, для неї старається, щоб дати і добру освіту, і світлу дорогу в майбутнє. З дружиною Світланою уже не знаходив спільної мови, не стало взаєморозуміння, ніби сонце відносин сховалося за сірою хмарою буднів. Не зважав і на це, поводився, як і раніше, тепло, приязно, часто з гумором, щоб ніхто не здогадався, особливо дитина, але тріщина відчуження не зникала… Розлучуватися ще не мали наміру. Звичайно, можна жити й на «автопілоті», як висловлюється сучасна молодь, але він так не хотів. Хіба сорок п'ять – це вік для мужчини?! Пора подумати й про себе. У доньки уже свої інтереси. Збирається жити за кордоном. Заперечувати не буде – це її вибір. Тож і віддався справі повною мірою.

… У столиці, ходячи Андріївським узвозом, піднімаючись на Володимирську гірку, Зося майже заспокоїлася. Інше оточення, срібний передзвін, який малиново линув над золотоверхим Києвом, тепло співчуття чужого мужчини, дарували її змученій душі замилування і втрачений спокій. Незчулися, як минув час, як знову сиділи в машині, ділячись приємними враженнями. Нарешті, їхнє старовинне містечко, потопаюча в білопінних садах її вулиця. Враз на чарівне личко набігли хвилі неспокою, душа завмерла й наїжачилася голками невидимого страху.

-Далі не треба, я вже дійду сама…

Денис кивнув на знак згоди, але затримав її маленьку гарячу долоньку у своїй руці й пильно подивився у вічі.

-До завтра, – сказав твердо, – я зателефоную…

-Не треба, не треба, – затріпотіла руками.

-Треба, треба…До скорого побачення.

А в неї усе тіло налилося ніби свинцем. Поволі, важко ступаючи, піднялася на другий поверх, тремтячими руками відчинила ключем двері квартири. Тиша. Нікого. Слава Богу, що Тимофія немає. Зараз вона доведе усе до ладу, а там, що буде…

За роботою не відчула, як останнє проміння яскравого весняного сонця помережило світлицю золотими променями й пішло на спочинок. По мобільному радо й спокійно поспілкувалася з сином і своєю матір'ю, батьками чоловіка, обіцяючи, що скоре відвідає їх.

-Та Тимко з Максимом уже в нас, збирайся й ти. Ще встигнеш на останній автобус, – запрошувала свекруха.

Злякалася: почнуть допитуватися, де була, що та як…Проте, ніби відчуваючи незриму підтримку Дениса, швиденько зібралася й вийшла надвір. Свіже духмяне повітря лоскотало обличчя, звиваючись надією навколо скронь: усе буде гаразд…

Тиміш зустрів її напружено, дихнувши в обличчя міцним перегаром і недовірою очей.

-Я знаю, де ти була… Шукаєш пригод?!

Ситуацію врятував син:

-Мамо, мамо, а ми з татом збираємось рибалити, будемо завтра зорювати. Розбудиш?

-Звісно, – пригорнула до себе любу дитину.

-Чуєш? – це вже Тиміш, – збери нам що-небудь поснідати. На обід будемо вдома.

Ще й не розвиднілося, як її мужчини вирушили у дорогу. Слава Богу! Слава Богу! Перша мить нудотного страху минула. Зося почала заспокоюватися, приходити до тями. Вона зрозуміла, коли з ним поруч син – вона відсутня, бо чоловік тоді звертається до неї між іншим, аби послужила їм, як тепер. Готувала обід, гомоніла з свекрухою, а перед очима стояв образ Дениса, його лагідні очі, міцний потиск руки . Підсвідомо пульсувало, що це гріх симпатизувати, а може, й бажати чужого чоловіка. І від цього душа розривалася на частини й до серця підступало щось дуже болюче. Вона опинилася у якійсь безвиході. Страх гнав подалі від Тимофія, назустріч Денисові, а любов до сина не дозволяла зробити того відчайдушного кроку, щоб вирватися з клітки грубощів й поневолення. Від цього ставало гірко й незатишно. Постерегла, що готувала їжу автоматично, часто замислюючись і здригаючись.

Голос свекрухи вивів її із задуми:

-Що з тобою, Зосю? Ти стала якась згасла. Мабуть, Тиміш ображає чи щось на роботі?

-Ні, ні, усе гаразд…

«Яке там гаразд, – подумала літня жінка. – Он і схудла, і плечі стали, як дівочі. То не данина моді. Знаю вдачу сина. Ще з дитинства такий, аби все було по його, ніхто й ніщо не могло вгамувати той норов, усе тільки «я сказав…», а тепер ще й підігріває себе горілкою». Мати важко зітхнула й потай перехрестила невістку, мовляв, така вже наша доля жіноча…

(Далі буде)

Алла АНДРЄЄВА