Львівська ОДА шукає господарів для бродівської синагоги, міста-фортеці Тустань, а також низки палаців та садиб. Влада вже видала перший каталог інвестиційних пропозицій, до якого внесла 41 пам'ятку архітектури та історії. Серед інших у каталозі є такі знакові об'єкти, як палац графа Бадені у Буську, палац Потоцьких у Червонограді й замок у Поморянах. Фактично цим ОДА задекларувала готовність позбутися опіки над пам'ятками. І це не межа. За словами чиновників, вони уже готують друге та третє видання.
– Каталог видано в серпні 2012 року. Зараз готуватимемо наступні. З потенційними інвесторами укладатимемо угоди з обов'язковим дотриманням цільового призначення. У кожному випадку вирішуватимемо окремо: укладати договір оренди, концесії чи віддавати пам'ятку у приватні руки, – розповів в. о. директора департаменту з питань культури та охорони культурної спадщини Валерій Потюк.
Чиновник зізнається, що єдиним критерієм для пам'яток, які потрапили у перший каталог, були добре підготовані документи. Жодних громадських чи фахових обговорень, що саме варто віддавати інвесторам, в ОДА не проводили.
Валіза без ручки
Наразі у Львівській області є трохи більш ніж чотири тисячі пам'яток історії та культури XII-XX століть.
– У найгіршому стані ті пам'ятки, які потребують найбільше капіталовкладень. Наприклад, на першочергові роботи в Підгорецькому замку треба мінімум п'ять років і щонайменше 150 млн. грн. Ще мільйонів 50 треба на замок у Поморянах, який нині в аварійному стані. Хоча саме замки є унікальним надбанням українського народу, – говорить Андрій Левик, заступник начальника обласного управління охорони культурної спадщини.
На те, аби довести до належного стану всі пам'ятки архітектури та історії області, потрібно кілька десятків мільярдів гривень.
– Щороку можемо освоювати приблизно 60 млн. грн, відновлюючи та реставруючи пам'ятки, – продовжує Андрій Левик. – Приблизно на 10 млн. грн можемо робити проектну документацію і ще 50 млн. грн освоювати на реальних роботах. Через те, що останніми роками реставрацію в області майже не фінансували, в нас майже не залишилося фахових реставраторів, які можуть виконувати великі обсяги робіт. Більше грошей освоїти нереально.
Ці гроші могли б бути запорукою, що за 20-30 років українські пам'ятки стали б туристично привабливими об'єктами. Однак, попри щорічну потребу у 50-60 мільйонах гривень, на практиці все інакше. Торік держава не виділила на реставрацію пам'яток архітектури Львівщини ні копійки (як і цьогоріч). 2,7 млн. грн вдалося знайти в обласному бюджеті, однак суттєво змінити ситуацію за ці гроші не вдалося.
Така ситуація є типовою для всієї України. За словами Богдана Кожушка, заступника голови громадської ради при Міністерстві культури України, торік на реставрацію пам'яток в Україні виділили 337 тисяч гривень (!). Для інформації: лише на заміну даху костелу єзуїтів витратили 900 тисяч гривень (з міського бюджету Львова). Це при тому, що загалом в державі офіційно є 140 тисяч пам'яток історії та культури (на практиці їх куди менше). Через брак фінансування та опіки, за підрахунками Українського товариства охорони історії та культури, останніми роками щорічно Україна втрачає близько тисячі пам'яток (!).
Літак замість замку
За словами Богдана Кожушка, українське законодавство цілком дозволяє приватизувати пам'ятки, а також віддавати їх в оренду або концесію. Основне – навчитися це робити правильно.
– Дуже важливо правильно прописати договір та санкції за його невиконання. Оренда та концесія є вигіднішою і безпечнішою для держави. Адже часто трапляється так: коли пам'ятка переходить у приватну власність, новий власник відмовляється будь-кого туди впускати. Однак для інвесторів вигіднішою є приватизація: адже завтра може змінитися влада, й пам'ятку можуть забрати, – пояснює Богдан Кожушко.
Щоправда, наразі обговорення можливих ризиків є радше теоретичним. Черги інвесторів немає. Після переляку на початку 2000 років, що пам'ятки приватизують олігархи і більше ніхто їх не побачить, з'явився інший страх – насправді ці пам'ятки олігархам не потрібні. Попри сподівання на приватний капітал, власники цього капіталу не надто поспішають вкладати його в пам'ятки.
– Українські олігархи не хочуть вкладати в реставрацію пам'яток ні копійки, – зізнається Андрій Левик. – Я спілкувався з багатьма київськими чиновниками. Всі сходяться на одному: олігархам простіше купити літак за 150 млн., аніж вкласти такі гроші в замок. Адже це справа не одного чи двох років. А можна купити літак і за менш як годину бути в якомусь гарному, відреставрованому замку Польщі чи Австрії. Шкода, що люди, які мають кошти, не хочуть їх вкладати в пам'ятки архітектури. Це, зрештою, свідчить про низький культурний рівень інвесторів.
Концесійний провал
Львівщина – єдиний регіон в Україні, яка нині може похвалитися досвідом передачі пам'яток інвесторам. Щоправда, наразі цей досвід є прикладом того, як робити не слід.
Сумні наслідки приватизації пам’ятки архітектури Львівщина відчула ще в 1990 роках. Палац Лянцкоронських у Роздолі передали з власності моршинського санаторію у приватні руки. Після продажу палац, що є пам'яткою архітектури, виявився закритим для громадськості. Ба більше, доступу до об'єкта не мають навіть науковці та охоронці пам'яток. Замість того, аби вивести палац з поганого стану, власник фактично довів його до занепаду.
Два інші приклади є зовсім свіжими: у лютому 2010 року в концесію на 49 років Львівська ОДА передала палац у Тартакові. Новим власником став приватний підприємець Ігор Новосад. Інвестор зобов'язувався вивести палац з аварійного стану та зробити там туристично-відпочинковий центр. Трохи менше як за рік у концесію ТОВ "Кріс", яке представляв львівський бізнесмен Михайло Риба, віддали також замок у Старому Селі. Однак досі жоден з концесіонерів навіть не почав протиаварійних робіт.
– Ми розриватимемо угоду про палац у Тартакові й, очевидно, така ж доля чекає на угоду про концесію замку в Старому Селі, – запевнив "Газету" Валерій Потюк.
Гра без правил
Ідею передачі деяких пам'яток у приватні руки підтримує і Андрій Салюк. Але він переконаний: говорячи про інвестування в пам'ятки, починаємо розмову не з того боку: адже досі не визначилися, на яких умовах віддавати скарби у приватні руки.
– У нас не відпрацьовано механізм контролю за використанням пам'ятки, – говорить Андрій Салюк. – Якщо до пам'ятки, яка є в державній власності, маємо доступ, то, коли вона потрапляє у приватні руки, стає закритою для контролю. І це відбувається всупереч законодавству. Ризик неправильної реставрації суттєво зростає. Має бути чітко прописано процедуру надання об'єкта в концесію, оренду чи приватну власність, процедуру контролю за веденням робіт та розривання угоди за потреби. Але спочатку слід продемонструвати всі правила гри. Інвестор має знати, на що йому розраховувати і чого він не може робити. Це убезпечить від проблем потім. Ми не готові підписувати договори про передачу пам'яток у приватні руки, поки не випрацюємо правил гри.
Мирослава Іваник
“Львівська газета”
