Зустріч з однокласниками. Вона повертає у ті незабутні роки юності, спогади про які ми так бережемо у пам'яті. І скільки б років не пройшло, мить зустрічі завжди щемлива і хвилююча. А тим паче ще й такий поважний ювілей. Недільної днини зустрічались випускники, котрі закінчили Ожидівську школу 40 років тому. Сивина посріблила їм скроні, у їхніх словах – виваженість і поміркованість, за плечима – великий життєвий досвід, підростають онуки, а у спогадах – їхнє дитинство. Безтурботне дитинство.
Їх клас був чи не найбільшим у школі, у різні роки навчалось понад 60 учнів. І на зустріч прибуло чимало: з Києва і Львова, Тернопілля та Рівненщини, Радехова, Закомар'я, Полтви, Чішок, Йосипівки та Ожидова.
Після недільної відправи у сільському храмі, де звучало "Многая літ" для випускників 1973 року випуску та їх вчителів (на жаль, багато вже з них відійшли у вічність, на могили педагогів та однокласників лягли живі квіти), завітали у свій храм науки – у школу, яка на 10 років стала для них другою домівкою. Коли б вони зібрались усі, то у класі, де навчались в останні роки, забракло б парт.
І згадували випускники… Педагогів, літературні вечори, свої бешкети на уроках (а як же ж без них?). Коли ще навчаєшся у школі, будні проходять чередою один за одним, і якось не зауважуєш їх плину. Та, залишивши стіни альма-матер, хочеться нераз вернутись у безтурботне життя. А, можливо, дехто б і за підручниками довше посидів, чи на уроках більше б слухав вчителів.
Випускники… Це у школі вони були галасливою зграйкою, а зараз у них за плечима великий досвід самостійного життя. Зустрічаючись, вдивляючись в обличчя однокласників, прагнуть побачити нові риси. Та ні, так, як було раніше: ті ж ямочки на щоках чи ластовиння на лиці, тільки трішки змужніли чи додалось сивини у волосся.
Після школи їхні дороги розійшлися. Хтось обрав професію музиканта (Надія Лущанець), педагога (Ярослава Джек, Світлана Гарасимів, Стефа Яцків, Ігор Мосьпан), лікаря (Роман Яцків, Оксана Петрів), інші навчались у технічних вишах чи пішли працювати. Головне, що всі вони знайшли себе, проторивши свою стежину у житті. Але не зрадили своїм захопленням, як, наприклад, Галина Стефанів – її картини прикрашають не одну оселю. І шкільній дружбі, якій залишились вірні через стільки років.
Хтось, здобувши освіту, повернувся у рідне село, інші поїхали на нове місце призначення. Та з радістю повертаються у рідні місця, на такі зустрічі з випускниками. І, як зауважила Світлана Гарасимів, щоразу то більше.
Кожен з присутніх розповідав про себе. Але тепер, через стільки років після закінчення школи, вони говорили не стільки про себе, скільки про своїх дітей та онуків, адже вони для них найцінніше, у дітях – їх частинка, їх прагнення до кращого.
Линули спогади разом з піснями їхньої юності. Переглядали старі чорно-білі світлини. І звучало «Многая літ» і присутнім, і тим, хто далеко за межами України – з ними була приємна нагода поспілкуватись телефоном.
Вони знову зустрінуться через 5 років. І на заваді не стануть ні далека відстань, ні примхи погоди.
Лариса ГАРАСИМІВ
