Головна Життя Спогади гіркі, наче полин

Спогади гіркі, наче полин

1120

Ані голод, холод, ані тяжка праця не "вивітрили" патріотизму із сердець тих, хто десятками років зігрівав сибірську тайгу жертовною любов'ю до України. Своє минуле вони згадують зі сльозами на очах, пошепки розповідають про пережите. Сьогоднішня героїня нашої розповіді, жителька Красного Марія Михайлівна МАСлОВА (дівоче прізвище Яцунська)

Дорога тривалістю майже місяць

Народилася 17 листопада 1940 року в с.Горлівка, що на Золочівщині. Під час віини її родину спіткали ті ж труднощі, що були в кожній сільській хаті. Найстрашнішим видався 1947 рік. "Жовтневого дня майже все село вирвали з корінням з отчої землі і повезли в невідомість, – розповідає п. Марія. – В Сибір вивезли всю мою родину – бабусю, тата, маму, мене з братом, тітку з чоловіком та двома дітьми. На тоИ час мені було років шість. Бідолашних людей, неначе злочинців, посадили на фіри та відправили до Красного. Пам'ятаю, як хрещена мама встигла ще нам похапцем кинути півмішка кукурудзи, аби не вмерли з голоду. У Красному нас, як худобу, загнали в товарні вагони".

Номерний ешапон їхав по кілька годин поспіль, – згадує моя співрозмовниця, – а як зупинявся, то лише на кілька хвилин, Що неможливо було встигнути оправитися И набрати води. Правда, інколи "москалі" давали нам окріп або ж якиИсь суп. Люди, якщо і встигли з дому взяти продукти, то давно з'їли, здебільшого годували дітеИ. Тож те, що перепадало на зупинках, було за щастя.

У пам'яті закарбувався холодний вагон, вщент забитий людьми (близько 70). У самому верху малесенькі загратовані віконечка. Люди сиділи на триярусних полицях. Туалету не було, тож чоловіки, чим могли видовбали дірку в підлозі. Як поїзд їхав, через неї дув вітер, а ближче до Сибіру, залітав сніг. ТоИ пронизливиИ холод, постіИне бажання їсти та нестерпниИ біль всього тіла донині пам'ятаю і відчуваю. Практично у всіх від бруду були воші, які не вибирали, з кого висмоктувати кров. Від їхніх укусів по всьому тілу кровоточили рани, а у вагоні були люди різного віку: як старі, так і малі діти. Тож ні на хвилину не змовкали ані плач, ані стогін.

Пункт призначення – Прокопівськ

Когось везли на Урал, хтось потрапив у Казахстан, на Сахалін чи на береги Амуру. Родину Марії Михайлівни привезли у Сибір, в місто Прокопівськ Кемерівської області. Це було гірниче місто, в якому знаходилися 16-17 шахт – їх відправили на шахту Зімінка 1/2.

7 листопада ступили на сибірську землю. Про те, як переляканих дорослих і маленьких заплаканих дітеИ колоною, під конвоєм голими гнали купатися в прожарку, а одяг забрали на дезінфекцію, п.Марія розповідала плачучи, немовби вкотре переживала той страшний момент. Тоді ж ніхто не знав, що з ними будуть робити -матері боялися, що відберуть дітеИ, старі люди прощалися з життям.

"Пам'ятаю, як мене трусило. Міцно притиснувшись до маминої ноги, зі страхом дивилася на чужих людеИ, які стояли осторонь і дивилися на нас. Згодом розповідали, що перед нашим приїздом у місто їх добряче налякали. Сказали що привезуть бандерівців, а це

-бандити. Місцеві почали ставити на дверях надіИніші замки, укріплювати віконниці. А коли приИшли – побачили маленьких, худеньких дітеИ, нещасних жінок, старих людеИ… "

Хоч і в чужині, та жити мусиш

НаИважчою була перша зима. Ми ж не мали відповідного одягу, взуття – були лише голодні, холодні, змучені тілом і душею. Нестерпна туга за домівкою, що стояла перед очима, як марево, не давала спокою. Дякуємо місцевим людям, які, принаИмні, співчували, на більше неспроможні були – самі бідні.

Поселили нас та ще кілька сімеИ у землянки, де колись знаходилася овочева база. Думаю, що не потрібно розповідати про умови – сирість, нари в кілька ярусів. Людям, які встигли зайняти верхні місця, пощастило більше, аніж тим, хто внизу – зверху маленькі віконечка, а внизу темінь. Спускалися всередину широкими сходами.

Потім пересилили нас у пральню – з одного боку жінки прали шахтарські роби, а з другого -жили люди. В одніИ кімнатці 4 -5 сімеИ (близько 20 осіб), з меблів поміщалися лише дерев'яні нари. За якиИсь час перевезли в барак "Козачий". В одніИ кімнатці жили одна-дві родини. На всіх дві кухні – на початку та в кінці бараку. Пам'ятаю, що одну з кухонь заИмали лише українці, в другіИ господарювали люди інших національностей – росіяни, татари, узбеки, латиші. В нашій завжди було чисто, побілено. Готуючи їжу, жінки співали українські пісні. А друга кухня чомусь запам'яталася брудною, постійно було чути лаИку, крики.

Батьки важко працювали, аби вберегти сім'ю від голодної смерті. Зраненька, приготувавши нам щось перекусити, йшли на шахту. Діти залишалися одні вдома, що мали, тим і бавилися, що мали, те і їли. Настала весна, вродила сибірська лобода. Люди цю лободу просто варили на цеглі і тим живилися. Діти наповнювали животи лободою і вмирали. Ніхто не міг їм допомогти, бо кожен дбав про себе. Нераз на самоті згадую оті часи, сповнені смутку і горя, та завжди дивуюся, як ми могли вижити у таких жахливих умовах.

Нас не чекали

По закінченні семи класів працювала на Прокопівській швейній фабриці. В 1960 році вийшла заміж. Чоловік був родом із Соколі. Там же, в Прокопівську, народився єдиниИ син Юра. Сказати, що було важко, -нічого не сказати. Знаю одне, нічого немає вічного – вічниИ тільки Бог. Саме віра в нього И надавала сили, терпіння дочекатися за будь-якої ціни повернення на рідну українську землю. Але як ми помилялися.

1971 рік – рік нових поневірянь, вже у УРСР. Радянська влада людеq, вивезених в Сибір, сприqмала за персон нон-грата. Понад шість довгих років на рідніИ землі ми були чужими. Нас не прописували, було важко з роботою, житлом. В це важко повірити, але це чиста правда – моїИ сім'ї дав "добро" на проживання в рідніИ Україні не українець, а "москаль", за котрого до сьогодні молюся. Це колишній начальник міліції Петро Рибовалов. Він, не зважав на жодні вказівки "зверху", опирався суто на людські, життєві закони, чим і врятував нас від голоду.

У спадок – ярмо страху

Отакою простою і невигаданою є ця розповідь. Ми ще довго спілкувалися з п. Марією, котра неохоче згадувала про ті часи. Але, може, її свідчення стануть у пригоді іншим людям, щоб вони знали, яким іноді трагічним буває життя, в чому полягає qого сенс і чому сьогоднішньому поколінню потрібно пам'ятати уроки давньої історії.

Життя налагодилося, але пережите не стерлося з пам'яті – воно досі навідується в їхні сни, сповнені безвиході, як тоді на каторзі. Холодний Сибір залишив людям у спадок ярмо страху й недовіри, що закарбувалися глибокими рубцями на серці й у пам'яті.

Інна ПАЛАМАР